Страсть - это вдохновение тела, а любовь - это вдохновение души. Любовь, как функции гениталий оставим приматам. Мне нужен космос её глаз…
Лина Костенко
Ще вчора була я висока, як вежа.
Здаться ще трохи - дiстану зенiт.
I раптом, як вибух, - обвал пожежа.
Розтрощений камнь - уже не гранiт.
Руйновище вiри, i розпач, i розпач!
Пiд попелом смутку похований шлях.
Зажуренi друзi сахнулися врозтiч.
Посiяне слово не сходить в полях.
На те й погорльцi, - будуeмо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище умiння - почати спочатку
життя, розумiння, дорогу, себе…
Кохання, вiрнсть - iстини одвчнi.
Створили iх iще до нас, давно.
А ми… Що ж ми? Лиш випадковi стрiчнi.
Яке гiрке, яке гiрке вино!
Гiрке.гiрке.гiркшого немае,
Мов кров уся просякнута вином,
Коли в нас в головi душа палае,
Стаеш ти перед серцем лиш рабом.
А треба пити. То хороший звичай.
Його створили теж для нас, давно…
За нашу зустрiч! За прощання наше!
Яке гiрке, яке гiрке вино!
(Лiна Костенко)
Життя iде i все без коректур.
I час летить, не стишуэ галопу.
Давно нема маркiзи Помпадур,
I ми живем уже псля потопу.
Не знаю я, що буде пiсля нас,
в якi природа убереться шати.
Эдиний, хто не втомлюэться, - час.
А ми живi, нам треба поспiшати.
Зробити щось, лишити по собi,
а ми, нiчого, - пройдемо, як тiнi,
щоб тiльки неба очi голубi
цю землю завжди бачили в цвiтiннi.
Щоб цi лiси не вимерли, як тур,
щоб цi слова не вичахли, як руди.
Життя iде, i все без коректур,
I як напишеш, так уже буде.
Але не бiйся прикрого рядка.
Прозрiнь не бiйся, бо вони як лiки.
Не бiйся правди, хоч яка гiрка,
Не бiйся смуткiв, хоч вони як рiки.
Людинi бiйся душу ошукать,
бо в цьому схибиш - то уже навiки!
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я.
У кого - з вірності у коханні.
У кого - з вічного поривання.
У кого - з щирості до роботи.
У кого - з щедрості на турботи.
У кого - з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
«Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш - то уже навіки»
Я не скажу і в памяті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.
Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.
Чужа душа - то кажуть; темний ліс. А я скажу: не кожна; ой не кожна ! Чужа душа - то тихе море сліз. Плювати в неї - гріх тяжкий; не можна…
«І все на світі треба пережити, бо кожен фініш - це по суті старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…» (Ліна Костенко)
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, -
на сьогодні, на завтра, назавжди! -
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти - окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
спини мене отямся i отям така любов буває раз в нiколи вона ж промчить над зламанним життям за нею ж будуть бiгти видноколи вона ж порве нам спокiй до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини i схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи бiля тебе душу вiдморожу чи бiля тебе полум`ям згорю