- Ну и что ты в нём нашла? - Счастье… =)
Грубость - это естественная реакция на боль.
Ти все життя чекаєш принца? І що? Ще не зявився? І ти все одно не перестаєш чекати називаючи це оптимізмом… А може це називається зовсім по іншому? Ніколи не замислювалася?
Кожен Новий рік вона очікувала з нетерпінням, і не подарунки її цікавили під ялинкою, а спроба ще раз загадати бажання у бій курантів. Бажання, ну звісно ж про нього. Адже, може саме в цьому році пощастить… І ти віриш… Хоча уже давно потрібно було б відкинути це від себе і ставити інші цілі та реалізовувати інші мрії.
Але як? Прочитані десятки книг, остання навіть допомогла аж на місяць! Вітаю, це перемога, бо раніше тебе вистачало лише на декілька днів. Але ж змогла протягом місяця жити не ним… Отже може колись вийде так жити і все життя?
А поки це не настане, все буде повертатися на свої місця: ти будеш приходити у порожню квартиру, не знімаючи взуття присідати коло дверей і дивитися в темряву. А потім, ти все ж візьмеш себе в руки, завариш чаю з м’ятою. І знову думки будуть заповнювати пустку, але лише до сну. Ти не зможеш відразу заснути. Далі музика, вино і темрява, адже ти уже її не боїшся. Ти повинна була стати сильнішою за неї, бо його уже нема поруч і не обійме він тебе ввечері перед сном і не заснеш ти у його обіймах. Тобі залишилися лише спогади.
Ти постійно повторюєш: «Я сильна, я сильна, я…» і … не допомагає, сльози все одно котячись з обличчя і капають на холодну підлогу. Ти навчилася зігрівати тіло, адже ти завжди мерзнеш. Тебе рятує чай, алкоголь, гаряча ванна. Але ти не навчилася зігрівати душу. Їй холодно… пройшло більше двох років. Раніше, ти рахували дні, тепер уже ні… а навіщо? вести відлік нереалізованим мріям, почуттям та коханню…
Іти звісно можеш йому зателефонувати, нагадати, що ти ж все-таки живеш на тому ж світі що і він. Але тебе стримує… стримує той факт, що тебе колись викинули як кішку, якою набавилися, на холодну вулицю. І розумієш, що в його світі для тебе немає місця… Та й тобі гордість не дозволить. Вона дозволяє лише плакати…
Ти за останній місяць навіть уже почала закохуватися, тобі почали подобатися чоловіки, але місяць закінчився, і настав час спогадів, сліз і вина… І ти знову чекаєш тих декілька днів, коли прочитавши ще одну із мільярдів книжок зможеш на декілька днів, тижнів зрозуміти, що в тобі є щастя і те тепло, якого не вистачає, і кохання точно там же лежить… І не те, щоб ти цього не знала… просто північ, у будинку навпроти потихенько гаснуть вогники залишаючи тебе сам на сам. І думки самі повертаються в минуле…
Ти шукала… ти пробувала… ти втікала в інші країни (і зараз пробуєш), але не вийшло, і ти знайшла тисячу причин щоб відмовитися від пошуків (гордість, лінь, доля) і тобі це вдалося. Але ж завтра настане новий день, і він знову принесе якусь ситуацію, спогад, чи просто погляд, що дасть надію…
Може завтра, ти забудеш про нього, може завтра закохаєшся, а може все буде як завжди, ти прийдеш у пусту квартиру, постоїш біля дверей, не знімаючи плащ витягнеш з холодильника мартіні і будеш думати про нього. А може все ж забудеш його, і в твоєму житті з’явиться людина, яка не залишить часу на минуле і з нею тобі захочеться будувати майбутнє.
Завтра буде новий день, тож побачимо. А поки, добраніч, і нехай присниться щось дуже хороше, і тепле… але не він…
Есть «солнышки"-мужчины.
Любовью, страстью так горят!
Желанна ты, но не любима
И в их лучах не ты одна
Согрета ими.
Понять придётся, к сожаленью,
Горят недолго, но не их вина,
Что по другому не умеют,
У них природа такова
И страсть их временна.
Разлуки с ним не миновать,
Он неизбежная потеря.
Ведь чтоб себе не изменять,
Вам всё равно изменит.
И это надо понимать.
Если детская любовь исходит из принципа:
«Я люблю, потому что любим»,
То зрелая любовь исходит из принципа:
«Я любим, потому что я люблю».
Незрелая любовь вопит:
«Я люблю тебя, потому что я нуждаюсь в тебе!»
Зрелая любовь рассуждает:
«Я нуждаюсь в тебе, потому что я люблю тебя»…
Две вещи влекут мужчину: опасности и игра. Так почему же он хочет еще и женщину? Потому что для него она - опасная игра.
Мужчина может до умопомрачения любить женщину… Но так, как любит отец, никто никогда не полюбит!!!
Целовать свою жену - одно удовольствие… Чужую - совсем другое…
Только в минуты свидания и разлуки,
Люди понимают, сколько любви
Таило их сердце …
Мы никогда не забудем слов,
которых так и не сказали…
А жизнь все равно в шоколаде,
пускай на данный момент и в горьком :)
Ненавижу ночь. Со страхом жду ее наступления. Уже много месяцев не сплю. Ощущение, что постепенно съезжаю с катушек.
Как же тяжело ждать! А особенно, если понимаешь, что это ожидание бессмысленно. Но все равно, где-то глубоко внутри, у самого сердца, еще теплится маленький уголек надежды. Он скоро погаснет и превратиться в еще один, один из многих таких же, которые погребли под собой большую часть души.
Она снова плачет…
Роняя слезы на подушку
Она не может иначе!
В ее душе слишком пусто!
Ей больно и одиноко
В этой пустой квартире.
Она уже не мечтает.
Лишь знает- о ней забыли!
Она не одинока, есть
Люди, которые любят,
Но к ним и бывает жестока
И знает, что Бог ее судит!
Она живет так как умеет…
На фото все чаще улыбка.
Но только душа ее знает
какая же это фальшивка!
Ей холодно, часто ночью…
Порой смс получает
И так, без эмоций каких- то уже
на них отвечает!
Уже и не чувствует боли…
Лишь слезы подушке подарит…
И тихо, свернувшись в клубочек,
Стирая слезу,
засыпает…
Скажите, вы умеете любить
Так сильно, что слова бывают лишними?
Так сильно, что не в силах позабыть
Движенье каждое, дыханье еле слышное?
Скажите, вы могли бы все отдать
За этих глаз немое обожание?
Смотреть, вздыхать, томиться и страдать,
Ловить в своих привычках подражание?
Не делать выводов, на все махнуть рукой,
И стать сентиментальными и нежными.
И у себя и у других отнять покой,
И жить ежеминутными надеждами?
И время хочется порой остановить,
А иногда и гнать без сожаления.
Скажите, вы умеете любить???
Ведь это грани тонкого умения…