цiль пропада, але все-рiвно, менi байдуже,
я полечу i влучу, бо хочу дуже!
Мамi скажу: «поглянь я який везучий,
нiчим було стрiляти, але я влучив».

Мамi, що крила латала у немовляти,
сльози своi' ковтала, невзмозi спати.
сина свого забрала в староi' дiви,
що в капюшонi з косою пiшла на дiло.
Мамо, аби до тебе взлетiти птахой.
знае*ш, менi байдужi i ад i плаха,
я б розгорнув цей простiр, як атлас миру,
я б тодi точно влучив, не стрельнув мимо.

у мене сiм’я, е* дорослi, вже майже, дiти,
але я, i досi, умiю хапати вiтер,
але i досi люблю, над усе, свободу,
чую на нюх кохання i зов природи…
Божi долонi то пестять, то дарять ляпас,
кожноi' ночi, все менше я можу спати,
згадую, як ходив я пiд стiл ногами,
i теплоту душевну свое*i' Мами.

я пам’ятаю, як Мама менi казала:
«будь ти хоч в небi високо, хоч в пiдвалi,
хоч за тридев’ять царств, на другiй планетi,
cерце завжди пiдкаже, почуе* де ти,
буде воно болiти, коли ти хворий,
рватися в допомогу, поправ простори.
стане воно радiти, коли з тобою,
буде все добре i небо над головою
стане блакитно-ясним, як твоi' очi,
коли в твоi’м життi стане, як ти хочеш.»

…Мамо, я скоро в гостi до тебе i’ду,
думки своi' вперiд, сам за ними слiдом,
в двiр де в дитинствi, босИми ходив ногами,
щоби промовить: «дякую тобi, Мамо!
дякую за тепло, що менi дарила,
що серед ночi латала згорiвши крила,
вiрила i бажала наснаги сину,
сонечком ясним грiла в лиху годину…»

я перетну провалля, досягну кручi,
Мамо, повiрь, я влучу, бо я везучий,
прямо по цiлi влучу, як та комета…
дякую тобi, Мамо, що в мене е* ти!